НОВОСЕЛІВКА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Російсько-турецькі війни кінця ХVІІІ ст. відкрили широкі можливості для колонізації земель Північного Причорномор’я переселенцями різного етнічного походження та віросповідань. На територію сучасної Миколаївщини активно переселяються: німці, євреї, болгари, греки, ті інші народи. Подібне етнічне розмаїття не могло не позначитися на культурному та історичному розвитку регіону.

Відомо, що перші німецькі колонії з’явилися на Півдні України в 1809 р.. В більшості літературних джерел, саме під цим роком вперше згадуються новостворені колонії. Сучасна історіографія розглядає, заснування колоній за кілька етапів. Перший етап появи німців на території Південної України, пов'язаний з Маніфестом від 22 липня 1763 р. У 1767 році утворилося шість Біловезьких колоній на Чернігівщині. Після знищення Запорозької Січі 1775 року, на її землях у 1789–1790 рр. поселяють  менонітів з Німеччини та Голландії. Початок масового переселення німців на Південь та Схід України поклав Маніфест Олександра І від 20 лютого 1804 року. Після його оголошення на вказані землі починають прибувати вихідці з Бадена, Вюртемберга, Ельзасу, Пфальца, Прирейня, а також із Західної Прусії. Маніфест був орієнтований на землеробів, скотарів та садівників. Відповідно до нормативно-правовового акту встановлювався механізм переселення – спочатку обиралися землі для оселення потім колоністи в’їжджали до Імперії. Для заснування колоній виділявся Новоросійський регіон. Уряд надавав іноземцям пільги в оподаткуванні та різноманітних повинностях строком на 10 років. У 1809 – 1825 р. з’являються перші поселення Березанського колоніального округу – Ландау, Шпейер, Карлсруе, Рорбах, Іоганесталь, Катаріненталь, Вормс, Зульц. В сучасній науковій літературі перші поселення за термінологічною ознакою визначаються як « материнські».

Зміна земельного законодавства 1833 року дозволила колоністам купувати нові землі що поштовх для заснування нових «дочірніх» колоній. Західноєвропейські традиції ведення промислового бізнесу та наполеглива праця колоністів сприяли формуванню значних капіталів, що, в майбутньому, спрямовувалося на відкриття  цегельних, черепичних, гончарних та інших майстерень. Це в свою чергу дало поштовх до економічного розвитку не лише окремих частин визначеного для переселення регіону, а й для всього Півдня Російської імперії.

Перша згадка про населений пункт на місці сучасного села Новоселівка( Гальбштадт), зустрічається у праці Пивовара А.В. «Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року». Відповідно до наведених автором даних – хутір Голіков, налічував 6 дворів та належав до маєтку Новогригорівка почесного громадянина Голікова. Відповідно до наведених даних у довіднику «Список населених місць Херсонської губернії по свідченням 1859 року» вже через три роки хутір Голіков, що в цей час мав назву Булгарка  складався з десяти дворів де проживало 56 жителі. Вигідне розташування цього населеного пункту біля транзитної дороги з  Миколаєва в німецьку колонію Вормс, дозволяє нам зробити висновок активний розвиток поселення у майбутньому. У цей період, досліджуваний нами населений пункт було куплено німцями-колоністи.

Відповідно до картографічних видань 1869 року в селі нараховується 41 двір, у південній частині позначено великий сад. на захід корчму, навколо населеного пункту розташовані три вітряки та кам’яний млин.

Відповідно до опрацьованих нами архівних джерел певне уявлення про час трансформації хутора Голіков у німецьку колонію Гальбштадт надає, створена 1867 року, «Межевая книга дачи Херсонской губернии Одесского уезда деревни Новогригорьевки владения наследника умершей майорши Агафьи Селиховой Поручика Ивана Григорьевича Голикова». В ній нами було знайдено список перших власників общинних земель колонії Гальбштадт. Фактично ж у даному документі вдалося знайти поіменний перелік засновників колонії з 59 прізвищ голів сімей. У фонді №1354 Опис 580. Частина 2. «Плани дач Генерального та Спеціального межування Губернія Херсонська, повіт Одеський» котрий містяться у Російському державному архіві давніх актів, зазначається, що у 1867 році було проведено межування колонії Гальбштадт землі навколо котрої купили вихідці з колонії Карлсруе. За селом закріплено 3000 десятин землі.

Узагальнення нами проаналізованих архівних та статистичних джерел дозволяє зробити висновок про стрімкий розвиток колонії Гальбштадт на етапі свого становлення. Про це свідчить збільшення кількості дворів у поселенні з шести до сорока. Для показу інтенсивності розвитку поселення наведемо данні сусіднього українського села Новогригорівка кількість дворів в котрому за однаковий проміжок часу зменшилася з 49 до 36.  Величина земельної ділянки, що була закріплена за поселенням дозволяє нам зробити висновки про поселенців, як про заможних та працьовитих.

4 червня 1871 року імператором Олександром ІІ було видано закон про колоністів – «Правила обустройства поселян-собственников (бывших колонистов)». Закон ліквідовував привілеї колоністів та зрівнював їх в правах з землеробським населенням Російської імперії. Колоністи стали власниками наділів землі і могли розпоряджатися нею за власним бажанням. Їх було позбавлено права самоуправління та передано у підпорядкування губернським адміністраціям. Березанський колоніальний округ було ліквідовано, Гальбштадт було приєднано до Петрівської волості Одеського повіту.

Великий масив свідчень про розвиток колонії Гальбштадт нам надають документи Одеського повітового земства, зокрема, одна з перших згадок у села у них датується 1873 – 1874 роками [18 c.46].  1878 року в колонії спалахнула чума великої рогатої худоби. Нажаль, відповідно до наявних джерел її масштаби та тривалість невідомі. За  «Матеріалами для оцінки земель Херсонської губернії» Гальбштадт, на 1882 рік, нараховує 38 дворів, котрі належать «бывшим колонистам собственникам». Кількість жителів 242, з них 129 чоловіки та 113 жінки. Всі 242 особи за національністю німці католицького віросповідання. Основне заняття населення хліборобство. На основі документів Одеського повітового земства можемо додати, що волів та коней в поселені 365 голів. 1887 року в колонії проживає 175 чоловіків та 142 жінки. В період між 1856 та 1887  чисельність населення збільшується з 56 до 317, тобто в п’ять разів. Збільшення чисельності населення дозволяє збільшити величину земельної ділянки закріпленої за поселенням на 76 десятин. Окрім цього необхідно зазначити продовження процесу розвитку поселення. Число дворів з 38 у 1882 році збільшується до 50 про що свідчить книга «Землевладения немцев – бывших колонистов в Херсонской губернии» 1891 року показує нам колонію Гальбштадт, як поселення засноване 1886 року з 50 дворами та 3076 десятинами землі. Постійного населення в ній 298 осіб, сторонніх 8.

Наступне друковане джерело що повідомляє нам про існування села «Список населених місць Херсонської губернії на 1896 рік» виданий херсонським статистичним комітетом. Згідно з ним Гальбштадт (Болгарка) німецька колонія при річці Солонихі має 34 двори, 267 жителів(132 чоловіків та 135 жінок).В колонії існує школа, поруч з поселенням розташовується корчма.

Документи Одеського повітового земства додають до попередніх відомостей данні, про володіння поселянами 300 кіньми [20 c.50]. Зазначимо, що на відміну від поселення Гаальбштадт жителі містечка Ковалівка, волосного центру, в цей же час при 210 дворах та 1632 жителях володіли лише 487 кіньми. На нашу думку таке порівняння яскраво висвітлює особливості економічному розвитку колодії Гальбштадт.  Володіння такою кількістю коней дозволяє нам зробити висновок про заможність колоністів та успішність застосування західноєвропейської моделі ведення бізнесу. Про це також свідчить вартість коней у досліджуваний нами період. Так їздовий кінь коштував  у 1906 році 100 рублів, робочий вартував від 70 рублів. Також необхідно зазначити, що випас одного коня  в Петрівській волості коливався від 3,5 до 6 рублів. Про успіхи у вирощуванні коней в колонії Гальбштадт свідчить і той факт, що: «9 травня 1898 року в селі Нечаяне проходила виставка сільськогосподарських коней та річних лошат. На виставку з навколишніх сіл було представлено всього 105 коней, срібними медалями нагороджені Густін Лоренц Варфоломійович та Пфаф Адам Іосифович жителі села Гальбштадт».Окрім великої кількості коней в поселяни володіли 1130 головами великої рогатої худоби. При середній вартості 30 рублів за голову у 1906 році дохід з великого стада дозволяв колоністам не лише забезпечувати своє існування, а й розбудовувати інфраструктуру  поселення.

Економічне зростання колонії супроводжувалося формуванням духовно культурних центрів котрими стали храм та школа. З 1893 року в поселенні існує римо-католицький храм св. Антуана Падуанського. Спочатку він належав до парафії св. Петра та Павла Карлсруе (Степове), після 1899 року переходить до парафії св. Хреста у колонії Шенфельд (Кринички). У звіті Одеського повітового земства від 1882 року згадано, що церковно-приходській школі навчається 43 учнів,  20 хлопців та 23 дівчини. Наступна згадка про школу в колонії датується 1889 роком учнів 44 з них 26 хлопців та 18 дівчат. Вчитель 1. Загалом число учнів в школі коливається від 43 у 1882 до 74 у 1911.

Основним заняттям жителів колонії стало землеробство. Головними сільськогосподарськими культурами були: жито, пшениця, ячмінь, овес, просо та кукурудза. Врожаї, як відомо, завжди залежать від погоди. Посухи, суховії, гради часто псували врожай поселян, та все ж методи ведення сільського господарства в колоніях дозволяли досягати вищих результатів ніж в сусідніх ненімецьких селах.

Наведемо порівняльну статистичну характеристику врожайності у колонії Гальбштадт та сусідньому селі Новогригорівка де за національною ознакою проживали більшість українців. Базовими візьмемо показники двох років – 1896 та 1897 однієї культури – озимого жита. Так 1896 року озимого жита у двох селах з однієї десятини було зібрано відповідно 35 та 20 пудів. Перед поданням показників 1897 року необхідно зазначити, що цього року  Одеський повіт охопила велика посуху. Лише Ландауська, Петрівська, Ковалівська та частково Нечаянська волості зуміли зібрати досить пристойний врожай завдяки тому, що на їх територіях пройшли дощі. 1897 року колоністи зібрали з 1 десятини землі 4 пуди озимого жита, у жителів Новогригорівки жито не вродило зовсім.

Не дивлячись на часті посухи в Херсонській губернії, поселянам не загрожував  голод, оскільки, в кожній колонії створювався запас харчового та фуражного зерна. Такий запас існував в Гальбштадті. Окрім зернових та технічних культур колоністи вирощували біля власних господарств виноград та фруктові дерева. Одним із додаткових джерел надходження прибутку були промисли: прядіння, рибальство, бджільництво, садівництво, тютюнництво.

Щодо промислово-економічного розвитку колонії перед Першою світовою війною потрібно зазначити таке в ній розміщувався Пивоварений завод Південноросійського акціонерного товариства, також в селі розміщувався пивний склад котрий належав Кемпе Матильді та один магазин «бакалея та табачний» котрим володів Франц Бер. Крім цього в селі діяв млин Ральфа Ванера.

У «Спискові населених місць Херсонської губернії» виданому у 1917 році село іменується Катюшено(Гальбштадт) на його території розташовується 67 особистих господарств. Жителів 534 з них 201 чоловік та 333 жінки. Згідно з примітками в тексті управління селом здійснюється через збори общини. Найближча поштово-телеграфна станція в селі Софіївка(Шенфельд, Кринички).

Сільська криниця. Фото Анастасія Цибко  2015 р.

Петрово-Солониха у кінці XVIII cтолітті

Перша мапа що показує нам поселення на місці села датується 1767 роком. Є польська карта, котру склав відомий італійський картограф Річчі Заноні у 1768 році. На ній ми можемо бачити поселення Сулунітсе (Solonitza), котре відповідає селу Петрово-Солониха та невелике укріплення Узун-Кіой, котре може відповідати нинішньому селу Кір`яківка.

Одна з перших згадок у письмових джерелах вперше згадується в атласі «Очаківська земля», як селище, засноване у 1791 р. Зокрема у атласі сказано таке: «Лощина Солонича или Язкой менше Коренихи, но также представляет довольно плодородную местность, что побудило козаков основать здесь деревню под названим Солонича. Здесь 32 семьи, сталько же домов и церковь».

В книзі Короленко П. П. «Предки кубанських казаков на Днестре» виданій у 1900 році знаходимо дещо розширені данні про згадані вище 32 сім`ї. На 30 листопада 1791 року в поселенні Чорноморських козаків числиться 32 двори. В них нараховується 91 чоловік та 83 жінки. У 1792 році кількість населення у поселенні трохи збільшилося і складало 95 чоловіків та 90 жінок. Крім цього в гирлі річки Солонихи розташовувалося два козацькі неводи. Перший козака Якима Уханя. В ньому нараховувалося 9 чоловіків та невід козака Івана Щурівського, в ньому нараховувалося всього 3 чоловіки.

А тепер скажемо кілька слів по Чорноморське козацьке військо, козаки котрого жили свого часу у Петрово-Солонисі. У війні 1789-1791 років у складі Російської армії брало участь створене 1783 року Військо вірних козаків перейменоване у 1788 в Чорноморське козацьке військо. За звитягу та хоробрість у ході бойових дій землі між Бугом та Дністром було надано Чорноморському козацтву. Воно перебувало на них до виходу указу від 20 лютого 1792 року, за яким окреслені землі приєднуються до складу Катеринославської губернії. Після чого козаків разом з сім’ями було переміщено на Кубань. Під час їх знаходження на окреслених землях, було засновано багато поселень серед яких: 25 слобід та безліч зимівники.

Залишитися згідно документів не побажав ніхто. Після переселення козаків, землі, котрі фактично залишалися напівпорожніми, було розпочато процес роздачі земель поміщикам.

Багато фактичної інформації про село Петрово-Солониха надає книга «Миколаївщина козацька» авторів О. Ковальової, О. Шарафанова та О. Добровольського (Миколаїв – Видавництво «Іліон», – 2017 р.). Зокрема у книзі повідомляється, що у селі знайдено дві невеличкі запорозькі гармати, які ставили на чайки під час морських походів. Ці гармати з роду отамана Чорноморського війська Сидора Білого через Рогань-Левицьких потрапили до Бредихина, а від нього в 1924 році до Миколаївського археологічного музею. Окрім цього у книзі подається вельми цікавий переказ про заснування Петрово-Солонихи. Записаний він був відомим українським істориком В. І. Стрельським від вчителя с. Солониха І. В. Курбатова. В свою чергу той чув його від солониського селянина Давида Курило, котрому в 1915 році було 92 роки:

«Батько Давида утік з Польщі. Їхали на волах і потрапили в кут, утворений вигином ріки Буг. Бігти більше не було куди та не було чого. Навкруги багата та щедра природа, і ніхто не турбував. Збудував батько Давида в глибокому яру собі курінь. Прожив декілька місяців і нікого, крім звірів і птаства, не зустрів він у цих місцях. Одного разу, вийшовши на берег Бейкуша, він побачив людину. Поява людини тут була рівнозначна появі страшного сильного звіра. Вона могла викликати лише страх. З хвилюванням вони йшли одне до одного, але підійшовши, поздоровалися за руським звичаєм і кинулися одне до одного в обійми.

Чоловік котрого зустрів батько Давида, був козаком. Жив він тут уже багато років. Він розповів, що знайшов батька Давида по куреню і по тому, що бачив, як дим курився із вогнища. З тої пори став козак називати батька Давида – Курило. Так виникло це найбільш розповсюджене в Солонисі прізвище. Курило спитав у козака, чи не зустрічав він кого-небудь ще, і козак відповів, що через дорогу, на березі Солонихи, живе ще один чоловік – Гарагуля, коли той прийшов сюди, він не пам’ятає».

Як бачимо, хоч постійність поселення і порушується через війни та політику царизму та все ж село Петрово-Солониха продовжує своє постійне існування. Зокрема воно зустрічається з дещо зміненими назвами на мапах 1799, 1800, 1804, 1806 та 1817 року.

З історії розвитку медицини в селі Петрово-Солониха

   Після організації у 60-х рр.. ХІХ ст. земського управління в Одеському повіті основними напрямками роботи гласними було визначено розвиток мережі навчальних закладів та організація закладів первинної медичної допомоги. Роботи в напрямку покращення медичного забезпечення населенняя в повіті почалися у вересні 1865 р., коли земськими повітовими зборами було постановлено розподілити весь повіт на три медичних округи за кількістю існуючих станів з розміщенням лікарів у Василівці, Северинівці та Нечаяному. Цього ж року земство отримало у своє відання єдиний наявний на той час профільний медичний заклад - Очаківську лікарню на десять ліжок. На початку 70-х рр.. ХІХ ст. було збудовано та відкрито лікарні у містечку Северинівка і місті Маяки. Тоді ж організовано четвертий медичний округ з центром у Ландау де було створено лікарню на шість ліжок; у кінці десятиліття лікарню було переведено до містечка Курисово-Покровське.

   На початку 80 рр.. ХІХ ст., мережа закладів первинної медичної допомоги продовжує розширюватися, зокрема в цей час повіт було розподілено на дев’ять санітарних округів, до яких запрошено дев’ять лікарів. У другій половині 80-х рр. ХІХ, спостерігаючи диспропорцію у охопленні наявного населення медичною допомогою, яка сформувалася між західною та східною частинами повіту, земством продовжується розширення кількості наявних медичних закладів. Навесні 1887 року почалося будівництво нового приміщення Нечаянської лікарні на 18 ліжок. Цього ж року повторно відкрито приймальні покої на чотири ліжка в колонії Ландау та в селі Олександрівка. Наступного року приймальний покій організовано в селі Ряснопіль. У 1890 році відкрито розширену Нечаянську лікарню, кількість ліжок в якій збільшено до 24. Організовано приймальний покій у містечку Анатоліївка [1 c.1-17].

   У 1895 році повіт було розподілено на 12 лікарняних дільниць; одну з них вирішено було організувати у селі Петрівське (Солониха) на базі створеного 1878 р. фельдшерського пункту [4 c.11-12]. Село стає центром Прибугського санітарного округу, лікарня обслуговувала населення близько 9000 осіб. До її складу входили: Петрівська і частини Ковалівської, Коренихської та Нечаянської волостей. При лікареві працював один фельдшер. Фельдшерські пункти розміщувалися у Коренихі та Ковалівці, та були підпорядковані лікарні, існували тривай час і зафіксовані зокрема у звіті 1872 р. [3. c.21-25].

    В 1898 році було збудоване нове приміщення для Петрово-Солонихської земської лікарні на відстані близько пів версти від найближчих хат поселення. Загальна площа земельної ділянки, відведеної під неї, сягала однієї десятини. Приміщення було збудовано з пиляного каменю коштом повітового земства та покрите черепицею, оштукатурене та побілене. Центральна будівля була збудована за коридорною системою фасадом на південь та складалася з власне коридору, двох палат для хворих на шість ліжок, операційної, передпокою, аптеки та амбулаторії, кімнати для службовця, ванни та туалету. (Додаток 1)

Фото Олександр Кучай

   Опалення проводилося соломою, при цьому опалення палат та операційної проводилася з коридору. Окрім центрального корпусу на території лікарні розташовувалися: флігель, котрий уміщував в собі інфекційне відділення на два ліжка, кімнати економки та кухарки з коморою та покійницею, льодник, погреб та басину. Штат лікарні включає в себе лікаря, фельдшера, службовця та службовицю (в її обов’язки також входило прання), а також кухарку [5 c. 7].

   Таким чином,  в окреслений період на службі повітового земства знаходилось 13 лікарів та 26 фельдшерів, що дозволило створити систему закладів первинної медичної допомоги, при якій у повіті з населенням 193.410 осіб один лікар обслуговував 16.117 осіб. При цьому у цей же період,  в Олександрійському повіті на одного лікаря приходилося 5.443 особи, в Ананьївському – 44.114, Єлисаветградському – 36.000, Херсонському – 32.100. Все це виводило Одеський повіт на друге місце в губернії по охоплюваності населення медичною допомогою та все ж залишала земству напрямки для покращення існуючих та створення нових закладів первинної медичної допомоги [2 c.6-7].

Список використаних джерел та літератури

1.Медицинский и санитарный отчет по Одесскому уезду за 1889 год.  Одесса, 1890.

2.Медицинский и санитарный отчет по Одесскому уезду Херсонской губернии за 1895 год.  Одесса, 1896.

3.Отчет о действиях Одесской уездной земской управы с 1-го сентября 1872 г. по 1-е сентября 1873 г.  Одесса, 1873.  122 с.

4.Отчет земской управы Одесского уезда с 1-го августа 1877 г. по 1-е августа 1878 г. – Одесса, 1878. 169 с.

5.Отчет Одесской уездной земской управы за 1898 год - Одесса,  1899.  421 с.

12 липня — день святих первоверховних апостолів Петра і Павла

День святих первоверховних апостолів Петра і Павла — свято, яке відзначається 12 липня за новим стилем. Обидва апостоли прийняли мученицьку смерть за віру — з різницею в один рік.

Після того як у 324 році за часів імператора Костянтина в обох столицях Римської імперії, Римі та Константинополі, побудували перші храми на честь Петра і Павла, свято стало ще більш урочистим, ніж раніше.

Слов’яни почали вшановувати день Петра і Павла відразу після Хрещення Русі. Як говорить церковне Передання, першу ікону святих апостолів на руську землю привіз святий рівноапостольний князь Володимир — з Корсуні. Потім цю ікону піднесли в дар Новгородському Софійському собору, в якому до наших днів збереглися фрески XI століття із зображенням апостола Петра.

Перший монастир на честь первоверховних апостолів побудували в Новгороді у 1185 році. Імена апостолів носили багато святих Київської Русі, а зображення Петра і Павла завжди можна побачити в іконостасі православних храмів. Та не будемо детально розбиратися з долями святих, про це Ви можете почитаті в мережі інтернет. Ми ж звернемо свою увагу на історію двох храмів нашого району названих на честь цих святих. 

Перший з них це Храм св. Петра та Павла в Петрово-Солонисі. 

У 1791 у селі вже існувала церква, побудована з комишу. За легендою церква приплела по Бугу і стала на своє місце. За іншою версією храм перший храм в селі було побудовано у період з 1795 по 1798 роки за замовленням та фінансуванням першого власника села поміщика Пасікка. У 1801 поміщиком Міклашевським, новим власником поселення, було почато будівництво нової церкви котре завершилося у 1808 році коли новий храм висвятили в імя святих Петра і Павла. В 1860 році на місце померлого священника Григорія Романовського направлений  студент Херсонської семінарії Єгор Драгуш. У 1906 році священиком у одно престольному храмі святих Апостолів Петра і Павла працює Григорій Петрович Грабенко. У цьому храмі він служить з 1895 роки. Псаломщиком в сані діакона Яків Іванович(Іаков Іоаннович) Самарский. У храмі з 1900 року. До приходу належать 1960 прихожан. При приході діє школа грамотності. ЇЇ відвідує 20 дітей. З 1896 при храмі діє церковне попечительство. З приходом до влади більшовиків для храмів почалися не найкращі часи.  В роки війни храм діє священником в ньому працює Яків Васюков. В цей час в храмі робиться ремонт, є повідомлення про передачу пожерт від сільських громад навколишніх сіл, зокрема села Новогригорівки. Подальша історія храма потребує досліджень, сьогодні настоятелем храму є протоірей Борис Каширов

На цьому ми могли б закінчувати статтю та є в нашому районі ще один храм присвячений цим святим. Це римо-католицький храм св. Петра та Павла в селі Степове.

Над храмов збудованим у неоготичному стилі в період з 1881 по 1885 року працював архітектор Корф. У 1889 році перед обителлю був зведений будинок. 26 червня 1887 році храм отримав благословення прелата Черяховича, а 4 жовтняйого було освячено в ім'я Петра і Павла. у 1909 році інтер'єр святині розписав художник з Інсбрука Рафаель Талер. 

У 1934 р верх дзвіниці і башти були знесені комуністами, але за час окупаційного періоду,вежа на храмі, все-таки, була відновлена. Під час Великої Вітчизняної війни під час наступу радянських військ, практично всі дзвіниці, з незрозумілої на те причини, були зруйновані з повітря. Тривалий час будівлю використовували як складське приміщення.

Віктор Дробний, голова правління ГО"ОКМР"Світовид

На рідну землю

Ковалівка, давнє село що розкинулося на крутих схилах балок котрі великою кількістю врізаються в Південний Буг. На цих берегах колись давно заснували  село козаки.

У погожий осінній день 9 вересня 2018 року Захаровою Галиною Григорівною завідуючою Ковалівської бібліотеки було проведено досить цікавий та значний для села захід. Стіни бібліотеки, котра розміщується в Ковалівській сільській раді відвідав нащадок Захаркіна Д.В, одного з засновників комуни «Джон Рід» Зубанюк Віталій Васильович разом з племінницею Левицькою Анною та правнуком Алексом.

Гості заходу та співробітники Ковалівської сільської ради. У першому ряду з Квітами Зубанюк В.В.

Відступимо кілька слів та розповімо дещо про комуну «Джон Рід». Її створення сягає далекого 1924 року, тоді  до її складу увійшло 19 родин , за ними було закріплено 754 десятини землі. У наступному році комуна  придбала три трактори. в 1933 році комуна розпалася. До такої форми життя і господарювання селяни ще не були готові. Хоча урожай в ній вирощувався непоганий, але до весни, як правило, його не вистачало. Тому в 1933 році було прийнято адміністративне рішення утворити на базі комуни колгосп ім. ХV партз'їзду, який в 1939 році був перейменований в колгосп ім.ХVІІІ партз'їзду. Тривалий час головою цього колгоспу працював П.П.Громада.

Та повернемося у час сучасний. Захаровою Галиною Григорівною, бібліотекарем Ковалівської бібліотеки було проведено інформативну зустріч для гостей та частих відвідувачів бібліотеки.

Захарова Галина Григорівна на фоні музейної експозиції

Перш за все вона провела для присутніх екскурсію міні музеєм створеним нею на базі бібліотеки.

Старі рублі для прання одягу, залізні праски, глеки, домашнє начиння, велика скриня все це та багато інших не менш цікавих предметів було продемонстровано Галиною Григорівною гостям та відвідувачам.

В 2011 році за ініціативи завідуючої бібліотекою з’явився задум про створення  в бібліотеці міні-музею, за активної підтримки односельців такий музей був створений і назву йому дали «Українська світлиця».

 Зараз до експозиції музею входять різні предмети побуту котрими користувалися Ковалівці 20, 50, то більше 100 років тому.

Також участь у заході прийняли  активні читачі бібліотеки та знавці історії рідного краю Русол Любов Юріївна, завідуюча дитячим садочком «Зернятко», читачі бібліотеки Медюк Олександр Олександрович, Дмитренко Марія Порфирівна та Столбова Маргарита Семенівна. У теплій обстановці пройшов час проведений гостями у бібліотеці. Галиною Григорівною було показано ряд унікальних фотографій та предметів з історії села котрі викликали жвававий інтерес не лише у гостей бібліотеки, а й у її постійних відвідувачів. Після перегляду фото між ними зав’язалися дружна бесіда на тему історії як самої  Ковалівки так і власне пам’ятної для Зубанюка Віталія Васильовича комуни «Джон Рід».

Наступною локацією котру відвідали гості під егідою Захарової Галини Григорівни став музей при Ковалівській ЗОШ І – ІІІ ступенів. Тут гостей зустріла вчитель історії школи та зберігач музею Самошкіна Людмила Іванівна. Вони разом з Галиною Григорівною провели для гостей екскурсію залами музею.

Логічним завершенням цього цікавого заходу стало відвідування Віталієм Васильовичем пам’ятника. Тут він зустрівся з Бондарцем Василем Павловичем, онуком одного з перших орденоносців області Зайця Івана Никифоровича( про нього детальніше читайте у статті з історії Ковалівки). Василь Павлович ознайомив присутніх з давнім фото на якому Віталій Васильович знайшов свого діда, організатора комуни «Джон Рін» Захаркіна Д.Р.. Усі присутні з цікавістю слухали розмову між ними в якій вони згадували про своїх дідів та їхні долі.

Так минув цей захопливий та насичений день.

З історії Петрівської сільської ради у 20 - 40-ві роки ХХ століття

Автор Ліньов А.А.

По закінченню громадянської війни та встановлення радянської влади, було розпочато створення нової адміністративно-територіальної системи. Щоправда, на перших порах, основним принципом утворення адміністративних одиниць були не економічні чи географічні фактори, а наявність в населених пунктах (селах, хуторах, економіях) осередків правлячої партії. Так, в 1921 році була утворена Королівська сільрада, куди входило більше 20 населених пунктів, зокрема і хутори Петрівка, Карлівка. В грудні цього ж року при х.Петрівка було організовано одну з перших комун (пізніше –радгоспу) регіону – «Селянська Рада». Господарства складалося із двох окремих хуторів, з постійним штатом працівників 28 осіб[1].

Через 5 років Королівська сільрада була ліквідована і на її базі було утворено х.Петрівську та Шурино-Королівську сільради. Загальна чисельність жителів х.Петрівської сільради на момент утворення становила більше 2 тисяч осіб, які мешкали в 9 хуторах та 4 колишніх поміщицьких економія.

В етнічному розрізі більшість жителів сільради були представлені українцями, компактно мешкала на х.Петрівка німецька громада (колонія) – більше 400 осіб, болгари, греки, росіяни[2].

В господарському плані, більшість жителів займалися конярством, вівчарством, овочівництвом та орним землеробством. Функціонував на х.Петрівка цегляний завод.

З встановленням радянської влади більшість землевласників, з числа німців-колоністів, відмовилися від земельних наділів на користь держави в 1920-1922 роках; в інших вона була реквізована. Так, на основі постанови ВУЦВК від 9.09.1925 року рішенням окружної комісії від 3.12.1925 року було позбавлено права на землекористування та виселено за межі округу Івана, Осипа та Антона Штумфів з їх родинами. (див.фото 1.)[3].

                                                               

Фото1 Витяг з протоколу засідання Окружної комісії про позбавлення прав на землекористування та виселення за межі округу

На основі хутора Штумфів було розбудоване окреме поселення – нинішнє с. Зелений Яр. Причому окремі господарські приміщення німців і нині використовуються за прямим призначенням, без здійснення капітального ремонту.

Переважна більшість жителів сільради, контингент яких значно змінився в ході подій громадянської війни, не мала досвіду ведення сільського господарства, зокрема орного, тому, на прохання новообраного в 1924 році голови сільради С.Г.Рєзничека та депутатів, ряд колишніх землевласників погодилися працювати в земвідділі сільради, де інструктували та керували господарською діяльністю одноосібників, комуни та колгоспів на території сільради на посадах заступників голови сільради.

Із згортанням політики НЕПу та проголошенням курсу на суцільну колективізацію розпочався наступ репресивних органів на колишніх поміщиків та так званих «куркулів, глитаїв, буржуазних націоналістів та контрреволюціонерів».

Цією ситуацією вирішив скористатися чинний голова сільради, якого в селах почали відверто зневажати, за відсутність знань, організаційних здібностей, вульгарність. В 1928 році він направляє заяву до партосередку КП(б)У при х-Петрівській сільраді, де вказує про своїх заступників: «Из достоверных источников крестьян х.Петровки, в самом х.Петровка есть группа крупных бывших землевладельцев в лице: 1.Гамеля Франца Иосифовича, 2.Гамеля Иосифа Иосифовича, 3. Гопфауф Матвея Ивановича, 4. Гопфауф Магдалины, 5. Гамель Измеус. До настоящего времени эти господа оставались преспокойно заниматься сельским хозяйством и благодаря своей экономической мощности имеют свое влияние на бедноту х.Петровки.»[4].

Фото 1. Гопфауф Матвій Іванович

Фото 2. Гамель Йосип Йосипович

За зверненням партосередку уповноваженим Миколаївського відділу ДПУ Гітлером 27.08.1928 р., було відкрито справу про «злочинну діяльність» вказаних осіб та арештовано їх[5].

Через п’ять днів, ще до часу оголошення звинувачення слідчим, протоколом засідання президії х.Петрівської сільради було інформовано управління ДПУ «про бажання закріпити майно арештованих за сільрадою для культурних та громадських потреб», на що уповноважений дав дозвіл[6].

Більшість нерухомого майна, господарчого реманенту та худоби було поділено між головою та депутатами сільради. Зіпсовані домашні меблі було передані для потреб школи.

Через місяць після арешту колишні заступники голови сільради почали безрезультатно звертатися з письмовими заявами із клопотанням «пояснити їм причини їх затримання та інформувати про звинувачення, адже за весь цей час не було ніяких допитів, навіть їхні прізвища не всі були в слідчого записані[7].

У жовтні того ж рок у, згідно матеріалів справи, їм було висунене звинувачення по різним обставинам періоду громадянської війни, зокрема у вбивстві червоного комісара Гавриленка, спробі антирадянського повстання та ін.. В ході слідства було встановлено, що червоний матрос Гавриленко лише переїхав до сусіднього села, де і мешкав. Слабо життєздатною, на думку прокуратури, була і версія про повстання, «оскільки двоє його ініціаторів не могли зі зброєю бігати по вулицях села та закликати до збройного виступу, так як були інвалідами імперіалістичної війни з ампутованими ногами та втраченим слухом і слабким зором».

Хоча жоден із пунктів звинувачення не був доведений, постановою Особливої Наради ДПУ УСРР від 18.01.1929 року арештовані були виселені з території України терміном на 3 роки з конфіскацією майна.[8]

В 1929-1935 роках з ініціативи партійного осередку х.Петрівка було проведено більше 20 зібрань класових та партійних активістів. За їх постановами було виселено за межі села чи округу\району більше 40 осіб з конфіскацією майна. Провідною мотивацією слугувала «наявність в жителів х.Петрівської сільради розвиненого пролетарського чуття, яке вказувало на присутність в окремих жителів сільради ворожих думок чи настроїв.» Вказана вище причина громадського звинувачення базувалася, здебільшого, на фактах використання окремими особами найманої праці. Так, жителя х.Петрівка І.С.Буняка було позбавлено виборчих прав як власника глитайського господарства, що використовує найману працю та виселено за межі сільради. До уваги не був узятий той факт, що І.Буняк знаходився в лікарні на тривалому лікування від сухот (туберкульозу), і, щоб не пропав врожай зимньої капусти та картоплі, умовив племінника їх зібрати, за що віддав останньому третину врожаю[9].

Наступ репресивної системи почав здійснюватися і в культурній сфері. Так, 21 жовтня 1931 року під час засідання депутатів сільради, представник ДПУ виступив з пропозицією закрити функціонуючу в поселені німецьку кірху (церкву), що негайно підтримали і затвердили голова сільради та депутати. Пропозиція додатково була аргументована тим, що ряд мешканців х.Петрівки підписалися за закриття установи. Слід відмітити, що з 22 осіб, які поставили свої підписи у відомості, 18 чоловік були працівниками сільради, інші – члени більшовицького осередку в поселенні[10]. Наступного дня було проведено опис майна кірхи – 2 дзвони, лави, підсвічники, ікони. Дзвони були здані на металолом, підсвічники та лави передані для потреб х.Петрівської народної школи[11]. Цього ж 1931 року в поселені була закрита німецька національна школа, а двоє останніх вчителів були вислані за межі країни без жодних звинувачень та права повернення на Батьківщину.

В кінці 30-х років минулого століття в країні та х.Петрівській сільраді зокрема, розпочався активний пошук та ліквідація контрреволюційних елементів, ворожих агентів, диверсантів, шкідників, троцькістів та ін..

Як зазначав заступник начальника УНКВС в Миколаївській області: «в аграрній країні, котра не визначалася успіхами в сільському господарстві, головними шкідниками, були, без сумніву, селяни».[12]

В х.Петрівській сільраді одним з перших був арештований працівник радгоспу «2-га п’ятирічка» І.Ф.Гопфауф. Останньому було інкриміновано поширення антирадянських чуток «про брак товарів в магазині та антирадянську позицію радянського керівництва». Рішенням трійки від 27.06.1937 року був засуджений до 10 років ВТТ. Термін ув’язнення відбував в концтаборі на території Архангельської області[13].

Невдовзі був арештований Г.А.Гайзер, мешканець х.Петрівка. Після завершення слідства у звинувачувальному висновку по його справі вказувалося: «Гайзер в кругу близких себе по антисоветским взглядам, проводил систематические беседы на контрреволюционные темы, где клеветнически утверждал, что партия и Советская власть довели рабочий класс Советского Союза до крайнего материального обнищания, вследствие чего рабочие ходят не обутыми, не обеспечены одеждой, и в массе своей голодают». Із вказаним звинуваченням постановою Трійки при УНКВС по Одеській області від 21 вересня 1937 року Г.Гайзер був засуджений до 10 років ВТТ, де і помер від переохолодження в 1939 році[14].

В листопаді 1937 року працівниками райвідділу НКВС була сфабрикована групова справа проти працівників радгоспу «2-га п’ятирічка» - Б.Ф.Бера, Н.Ф.Бретера, Г.Г.Гутмахера. Згідно матеріалів справи, останні, в розмовах з односельчанами необережно вказали, що «попри всю механізацію господарства, в радгоспі врожаї менші, ніж брати Штумфи збирали на початку 1900-х років, маючи 11 робочих рук – власні родини». Це було однозначно розцінено як антирадянська агітація і пропаганда, та, відповідним рішенням трійки від 17.11.1937 року, покарано 10 роками ВТТ. З трьох засуджених лише Б.Ф.Бер дожив до кінця терміну ув’язнення, інші померли до середини 1939 року[15]. Репресивні заходи застосовувались і стосовно рідні репресованих, так, 6 грудня 1937 року був арештований Одеським НКВС молодший брат Б.Ф.Бера – М.Ф.Бер, житель х.Карлівка х.Петрівської сільради.. Останньому було інкриміновано зв'язок з «ворогом народу та зрадником Батьківщини – Б.Ф.Бером та кустарне виготовлення і реалізацію на ринках м. Одеса контрреволюційних гуслів (музичний інструмент – прим.автор.)» В ході слідства було з’ясовано, що безпосередньою реалізацією гуслів займалася дружина арештованого – Марія. За поданням Одеського НКВС, остання була арештована за місцем проживання та направлена до Одеси. 18 грудня того ж року арештованим було пред’явлене звинувачення в шпигунстві на користі Франції та Австралії. Обґрунтуванням були письмові свідчення листонош, які вказали, що Б.Ф.Бер цікавився в них вартістю листів до цих країн. Рішенням трійки від 26 грудня 1937 чоловік і дружина були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконано 28 грудня в 00 годин.

Практикувалося застосування репресивних заходів і за національними ознаками, так, в січні 1938 року арештовано 14 греків – майже всіх мешканців х.Карлівка; 12 з них етаповано до Києва та Харкова і їхня подальша доля невідома[16]. Двоє арештованих – К.Ф.Попандопуло та його брат С.Ф.Попандопуло потрапили до миколаївської в’язниці НКВС із звинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених статтею 54-10 кримінального кодексу, зокрема в тому, що систематично серед колгоспників проводили контрреволюційну агітацію, вихваляли Троцького, займалися націоналістичною пропагандою та були тісно пов’язані з агентами розвідки однієї з іноземних країн.[17] Єдиним доказом провини арештованих був факт особистого їх знайомства з їх розстріляним племінником та бажання навчити дітей грецької мови та історії. Рішенням трійки НКВС від 5 лютого 1938 року брати були засуджені до розстрілу, вирок був виконаний 22 лютого комендантом в’язниці УНКВС по Миколаївській області Крюковським[18].

За цією ж статтею, 54-10 Кримінального кодексу у лютому 1938 року був арештований житель х.Новосілки Петрівської сільради, працівник колгоспу «Нове життя» А.К.Бардін. В ході півторамісячного слідства, проведеного начальником Варварівського райвідділу НКВС Нікітіним, були встановлені факти непоодиноких висловів незадоволення арештованим радянською владою, зокрема культурною та економічною політикою. Рішенням трійки при УНКВС по Миколаївській області від 16 квітня 1938 року А.К.Бардін засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок було виконано того ж дня[19]. За деякими даними вирок особисто виконував начальник Варварівського районного відділу НКВС – Нікітін.

В цілому, в на протязі 1920-1939 рр., 67 осіб зазнали по відношенню до себе політичних репресій, якими були позбавлені політичних прав (виборчих), майнових, волі чи життя.

З початком Великої Вітчизняної війни всі військовозобов’язані чоловіки були мобілізовані до армії чи евакуйовані, крім німців. Останніх не мобілізовували до армії, не евакуйовували як робочу силу з підприємствами (миколаївськими міськими).

Під час окупації х.Петрівка, як осередок колишніх німецьких колоністів, був підпорядкований німецькій адміністрації, інші поселення сільради – румунській. Відповідно до політики окупаційного режиму, передбачалося створення компактних місць проживання німців-колоністів, яким надавався статус «фольксдойч». У відповідності до цього окупантами було виселено з Петрівки більше 130 осіб різних національностей: українців, росіян та інших. В той же час до хутору було завезено та розселено 28 родин німців, які мешкали в селах Очаківського та Варварівського районів. Жителями поселення було обрано старосту – Вольфа Станіслава, місцевого німця. Відповідно до складено ним списку жителів-німців, окупаційна адміністрація видала реєстраційні картки «фольксдойч», що зберігалися в старости. Статус «фольксдойч» для місцевих німців передбачав ряд пільг, зокрема податку вони платили по 40 марок на рік з душі, українці, росіяни та ін. – 100-200 марок. Крім того за кожен трудодень в колгоспі німці отримували по 1 кг пшениці та 2 кг ячменю.[20].

На останньому зібранні німців, ініційованому старостою в 1944 році, стояло одне питання, про підготовку евакуації до Німеччини. З числа присутніх лише 4 висловилися «за», інші відмовилися від евакуації, оскільки «їх Батьківщина – Радянський Союз, вони тут родилися, вони тут і помиратимуть». Усвідомлюючи ситуацію, староста звернувся до окружної комендатури і організовано, під конвоєм, всі німці були перевезені до Польщі. Семеро жителів х.Петрівка, які намагалися втекти з конвойованої колони, були застелені[21].

Із звільненням території України від окупантів та виходом радянських військ на польські землі та довоєнні кордони Німеччини, в країні було створено за територіальним принципом систему перевірочно-фільтраційних таборів і пунктів. Всі мешканці раніше окупованих територій в тій чи іншій мірі проходили перевірку на предмет співпраці з окупантами, власної діяльності в період окупації та національності.

В червні 1944 року було арештовано коваля колгоспу «Україна», жителя х.Петрівка Г.І.Міллєра. Йому, як і членам його родини, було інкриміновано факт проживання на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території. На підставі цього звинувачення, повністю визнаного арештованим, відповідно до наказу Особливої Наради при НКВС СРСР від 7.10.1944 року Г.І.Міллєр був засланий до Чорногорського спеціального виправно-трудового табору терміном на 10 років з конфіскацією майна.[22]

Відповідно до зазначеного наказу Особливої Наради та більш деталізованої директиви НКВС СРСР від 11.10.1945 виселенню у відділені виправно-трудові табори та спецпоселення СРСР з конфіскацією майна, підлягали всі громадяни німецької національності, які проживали на окупованих територіях. Причому, стосовно них не передбачалося здійснення жодних слідчо-судових дій.

З червня 1944 року по січень 1946 рік 72 німців, мешканців х.Петрівської сільради були виселені до різних територій СРСР[23]. Засланню з конфіскацією майна підлягали, також, всі члени мішаних, в національному аспекті, родин. Так, в червні 1944 року було арештовано та ув’язнено на 10 років в Чорногорському концтаборі українця І.Ф.Іванюка, працівника радгоспу «2-га п’ятирічка», в якого дружина була німкеня за національністю[24]. Того ж місяця був виселений з конфіскацією майна до Свєрдловської області (нині територія Російської Федерації)і колишній перший голова х.Петрівської сільради С.Рєзніченко, який на схилі літ втратив зір та недочував[25].

Станом на січень 1946 року в сільраді практично не залишилося корінного населення, так як майже всі були новими переселенцями. Останні не переймалися долею та доглядом за старим цвинтарем, що розташовувався між нинішньої будівлею сільради та греблею. Нині ж на території колишнього цвинтаря сільське тирло, надмогильні плити знищені.

В шкільному музею х.Петрівської школи силами вчителів було зібрано чисельний матеріал, пов'язаний з окупаційним періодом та повоєнними роками в селах сільради, зокрема свідчення односельчан про військові дії, вбитих та похованих в межах сільради червоноармійців. В кінці 70-х років всі матеріали музею, під час літніх канікул, адміністрацією школи були вивезені на смітник. Окремі музейні експонати та особисті свідчення, колишні випускники цієї ж школи, порозбирали зі смітнику по домівкам.[26]

Масові виселення жителів сільради відразу позначилися на економічному життю поселень. Так, серед працівників цегляного заводу, колгоспів та радгоспу не залишилося жодного кваліфікованого працівника. В цих умовах обласне управління НКВС виступило з ініціативою передати завод до господарського відділу системи ВТК та створення на базі х.Петрівка окремого виправно-трудового табору. Ініціатива була підтримана райкомом КП(б)У і райрадою депутатів але не схвалена 1 секретарем Миколаївського обкому Філіповим[27]. Останній домігся того, що обласне управління НКВС розшукало з числа підлягаючих виселенню мешканців Західної України осіб, які мали досвід роботи на подібних підприємствах та переселило їх до х.Петрівської сільради. Так, в грудні 1944 року 89 жителів Чернівецької та Львівської областей, рідня яких, за підозрами місцевих відділів НКВС мала відношення до ОУН чи УПА, були переселені до сільради[28].

Хоча дефіцит робочої сили і був ліквідований, відновлення господарських одиниць (колгоспів, радгоспу) змушувало провести тривале і дороге перепрофілювання, так як переселенці були не знайомі з орним землеробством, оскільки раніше працювали на підприємствах деревообробної та будівельної галузей.

В кінці 40-х, на початку 50-х років минулого століття до південних територій України почали повертатися амністовані виселенці 20-30-х років, в тому числі і ті, хто відбув термін ув’язнення за контрреволюційну агітацію та пропаганду. Внутрішня логіка державного управління в тих умовах визначила необхідність поповнення трудовими ресурсами новостворених та розширених промислових районів, містечок, спецпоселень. Засіданням Особливої наради при Міністерстві держбезпеки СРСР від 13 квітня 1949 року було прийнято рішення про довічне зіслання до спецпоселеннь осіб, які повернулися на колишні місця проживання після відбуття ув’язнення за політичні злочини[29].

Відповідно до зазначеного рішення, у січні 1949 року було арештовано та зіслано до спепоселення інженера х.Петрівського черепично-цегляного заводу О.І.Криницького, який повернувся до рідного села та працевлаштувався після відбуття 8-ми річного ув’язнення за контрреволюційну діяльність[30].

Таким чином, в ході перебудови народногосподарського комплексу країни на радянський лад та ліквідації реальної та потенційної опозиції, суспільство зазнало корінних змін: соціальних, економічних, національних, культурних., що далося навзнаки і в х.Петрівській сільраді. В 20-40-ті роки ХХ століття в межах населених пунктів сільради було ліквідовано приватне землеволодіння та користування, знищено високоефективне овочівництво, рибне господарство, вівчарства та конярство, а господарства перепрофільовані на орне землеробство. Наслідком освітньої та репресивної політики була ліквідація грецької громади х.Карлівка, освічених німців-колоністів і німецької національної школи х.Петрівка. Повоєнні виселення повністю змінили національний склад жителів та сприяли черговій зміні економічної специфікації колгоспів.

Вказані кроки сприяли загальмуванню економічного розвитку господарств, аморфності сільських громад до суспільно-політичного життя та усунення жителів від впливу на визначення внутрішнього громадського життя, що яскраво спостерігається на сьогоднішній день.

Список використаних джерел та літератури

Друга археологічна літня школа на Бондаревських джерелах

З 05 по 09 серпня 2018 року 10 вихованців  історико-краєзнавчого гуртка «Джерельце» Кривобалківської ЗОШ І-ІІІ ступенів(кер. Запорожець О.В.)  стали учасниками другої археологічної літньої  школи на Бондаревських джерелах.

 В літній школі поєдналися відпочинок і активні заняття з історії рідного краю та археології, корисний практичний досвід, а також нові знайомства, котрі можуть стати в нагоді у майбутньому.

Науковий супровід літньої школи  знову забезпечили фахівці з археології: старший викладач кафедри історії та археології Інституту історії політології та права МНУ ім. В. О. Сухомлинського, м.н.с. Миколаївського національного історико-археологічного заповідника «Ольвія» Інституту Археології НАН України, заступник директора ДП НДЦ «Лукомор’є» ОАСУ ІА НАН України Смирнов О.І., методист МОЦТКЕУМ, м.н.с. Миколаївського національного історико-археологічного заповідника «Ольвія» ІА НАН України Бондаренко Д.В. та студенти й випускники Інституту історії політології та права МНУ ім. В. О. Сухомлинського Денис Чопей, Олександра Апуневич,  Яна Чолобова, Владислав Довбня.

В цьому році до учнів нашої школи приєдналися вихованці краєзнавчих гуртків МОЦТКЕ УМ з м. Миколаєва (керівники Бондаренко Д.В., Ємельянова І.А.)

Юні археологи мали змогу працювати разом з досвідченими спеціалістами під час дослідження  пам'ятника археології епохи античності ( друга половина VI - перша третя V ст. до н.е.), який розташовано в заплаві стародавньої річки при виході джерела. Площа пам’ятника до 100 кв.м. Учасниками літньої школи продовжено роботи на закладеному в минулому році  роскопі ( 4х4 м.) Виявлено вимостку з середнього та великого бута. Серед каменю вимостки зустрічається велика кількість фрагментів тарних амфор. Варто зазначити, що серед  керамічного  масиву повністю відсутні кухонні та столові посудини. Це свідчить про відсутність стаціонарної життєдіяльності на виявленому пам'ятнику.

Попри виявлені знахідки, розробка вірогідного припущення щодо призначення пам'ятника археології епохи античності потребує подальших досліджень.

Значну матеріальну та моральну допомогу в організації  експедиції надали Кривобалківський сільський голова Мухарський Ф.Г., депутат районної ради Протченко С.Г., Олександр та Світлана Лисогор.

Маємо надію, що літня польова археологічна школа продовжить свою роботу наступного року, а її учасники зможуть відпочивати та робити свої маленькі археологічні відкриття.

Більше фото Ви можете знайти у відповідному альбомі на нашій сторінці у фейсбук

Екскурс до історії села Ковалівка

Село зникле в пісках часу. З історії хутора Мартін

Був розташований в 3 км на північний схід від села Гольбштадт. Заснований на початку ХХ століття. У 1909 році на хуторі побудовано механічний млин. Засновники млина була Іван Якович Мартин, Яковом Томасовичем та Єлизаветою Іванівною Мартин. Перша мапа котра показує нам поселення на місці хутора датується 1923 рокам. На ній хутір щє не отримав назви, лише розташування.

Зарисовки з історії села Михайлівка

Село було засноване на початку 1924 року 24 сім’ями переселенців з Чернігівщини в кількості 120 осіб. Першим заняттям поселенців стало землеробство. Пізніше стали розводити худобу, зокрема корів південної степової породи. Новий населений пункт було вирішено назвати Улянівкою. За народною версією через те що в поселенні було багато жінок на ім’я Уляна. За офіційною на честь вождя пролетарської революції В.І. Леніна(Ульянова). Крім цього необхідно зазначити що в селі існує легенда про красуню-першопоселенку – Уляну Москаленка. Згідно з нею вона померла невдовзі після переселення. Це і послужило причиною до формування назви Улянівка Восени 1924 року в селі організували школу. Навчання проводили в одній з сільських землянок вчителями були житель села Зелений Гай вчитель К.І.Іващенко, допомагав йому колоніст Теобольд. В негоду вчителів підміняв найдосвідченіший з жителів молодого села К.І.Грищенко. В 1925 році утворилося товариство спільного обробітку землі «Труднощі» котре через три роки в 1928 році включено до складу Одесько-Миколаївського зернорадгоспу ім. Петровського з центром у селі Нечаяне. Не сприйнявши нової форми господарювання більшість поселян переселяється до колонії Гальбштадт(село Новоселівка). В 1932 році зернорадгосп було розкрупнено, утворено 4 малі колективні господарства. Серед них на території села Михайлівка колгосп ім. Тельмана.

До 227 річчя заснування села Нечаяне

Село Нечаяне було засноване в 1792 році полковником Федора Козловим, який після закінчення російсько-турецької 1789 – 1791 війни одержав тут, від царського уряду, 6430 десятин землі. Першими жителями стали переселенці з Тульської та Рязанської губерній. У 1794 році в селі нараховувалося 130 жителів: 77 чоловіків та 53 жінки. До 1927 року село також називали Козлово. 

В 1850 році в селі нараховувалося 334 жителя. У 1856 році в поселенні числиться 45 дворів. На 1858 році в селі Нечаяне(Козлово) нараховується 76 дворів та 534 жителі. З них 280 чоловіків та 258 жінки.

У 1865 році в селі почала діяти земська школа. У 1882 році в селі нараховується 92 двори та 694 жителі. 90 дворів належать звільненим поміщицьким селянам, 2 двори поміщицькі. Основна маса жителів українці.

Згідно з даними Списка населених місць Херсонської губернії за 1887 рік в селі Нечаяне нараховувалося 457 жітелів. Крім того зазначено що в поселені розміщується земська почтова станція.

Станом на 1886 у селі, центрі Нечаянської волості Одеського повіту Херсонської губернії, мешкало 520 осіб, налічувалось 82 дворових господарства, існували православна церква, школа, земська станція, камера мирового судді та лавка. За 4 версти — поштова станція. За 17 верст — рибний завод. За 18 верст — православна церква, лавка.

Через 10 років, у 1896 ріці у селі, мешкало 813 осіб, налічувалось 120  дворів, існували православна церква, школа(учнів 54(35хлопчиків та 19 дівчаток)), земська поштова станція, камера мирового судді та 2 лавки. Лікарня та при ній притулок для непрацеспроможних. В лікарні працювали один лікар та 2 фельдшери. Також в селі існував ветеринарний пункт та працював один ветеринарний лікар. В 1910 році була заснована міністерська двокласна школа. 

Тут необхідно відволіктись від подій в історії села і детальніше поглянути на історію сільського храму. Отже, в 1802 році в селі збудовано перший храм Покровський. У 1822 році на його місці збудовано кам’яний одно престольний храм на честь Святого Преображення Господнього. Кошти на побудову храму виділив сам полковник Козлов.

 В 1929 році з храму знято дзвони, в 1935 році церкву закрито для богослужінь. З переходом у 1941 році села до складу територій  окупованих німецько-румунськими військами богослужіння в храмі було відновлене. В 1947-1948 роках храм зруйновано. На початку 60-х років ХХ століття в селі відкрито молитовний будинок. 

12 червня 2009 року Владика Пітірім, секретар єпархії протоієрей Петро Струкало та духовенство 2-го Миколаївського благочиння звершили молебень та заклали капсулу для будівництва храму. 20 червня 2009 року розпочалося будівництво храму. Великий внесок у відродження храму Преображення Господнього в селі Нечаяне зробив її настоятель протоієрей Сергій Василишин та меценат Горбатовим В. М.. У вересні 2012 року Благочинний протоієрей Віктор Сулима та священики благочиння звершили молебень освячення дзвонів

Влітку 1905 р у селі спалахнув селянський виступ. Повсталі вимагали збільшення оплати праці, а також зменшення орендної плати за землю і пасовища. Очолив цей виступ А. В. Колотій. Виступ було придушено за допомогою поліції, учасників відправлено або до Очаківської фортеці або до Сибіру. Взимку 1906 селяни підпалили будинок сільського урядника.

Згідно з Списком населених місць Херсонськоої губернії за 1917 рік в селі Нечаяне нараховується 210 домогосподарств та 1060 жителів. З них 479 чоловіків та 581 жінка. Крім цього необхідно зазначити що в адміністративному відношенні село управляється сільським товариством найважливіші питання якого вирішувалися на сільському сході. Поточні питання вирішували обрані на сільському сході староста та писар. Також в селі розміщувалася поштово-телеграфна станція.

В січні 1918 року — було обрано сільську раду. Восени 1918 було створено комуну та Нечаянський виконком.

У 1920 році, після остаточного встановлення в селі радянської влади , створюється сільське споживче товариство. Цього ж року тут було відкрито відділення кредитного банку. В лютому 1923 почався процес організації першої артілі. До її складу увійшло 41 селянське господарство, головою обрали Л.І.Качанова. В травні 1927 року почало діяти молочне товариство, з якого пізніше виріс маслозавод.

В 1929 році створено радгосп ім. Горького. Наступного року на його базі створено зерно фабрику ім.Петровського. В 1931 році господарство мало 86 тис. га землі.

В 1930 році відкрито сільський клуб. Діяла стаціонарна кіноустановка та радіовузол. В 1932 році збудовано приміщення середньої школи, в якій навчалось понад 400 учнів, працювала лікарня на 35 ліжок, діяв дитячий садок та ясла.

У 1932 році шляхом розкрупнення створено радгосп «Нечаянський», який став одним із найбільших радгоспів району. У своєму господарстві він мав 36 тракторів, 28 комбайнів, 10 автомашин, добре устатковані майстерні, млин, олійня. Щороку радгосп засипав у державні засіки понад 10 тис.т хліба. Після нападу нациської Німеччини понад 300 жителів пішли до лав Червоної армії. 9 серпня 1941 року село захопили німецькі війська. 28 березня 1944 року — День визволення с. Нечаяне. 120 нечаянців відзначені орденами та медалями за мужність і відвагу на фронтах Німецько-радянської війни.

Імена 98 нечаянців, які загинули у боротьбі з загарбниками, увічнені на меморіальних дошках сільського пам'ятника.

Після звільнення села почалася відбудова. Поновили свою діяльність господарства та сільська рада. В 1975 році в селі побудоване нове триповерхове шкільне приміщення.

В результаті реорганізації сільського господарства створено СТОВ «Нечаяне» та 24 фермерські господарства.

Працюють 10 приватних магазинів та 4 бари, торговельний павільйон в с. Нечаяне. Цех по переробці соняшника забезпечує потреби олією населення сільської ради.

В 1957 році в селі народився радянський український актор театру і кіно, заслужений артист Чуваської АРСР(1971), заслужений артист УРСР (1978), член Спілки кінематографістів України Мірошніченко Віктор Миколайович.

Миколаївський район, зарисовки з історії

  Миколаївський район Миколаївський район адміністративно-територіальна одиниця Миколаївської області. Межує з Очаківським і Березанським районами, а по акваторії річки Південний Буг та Бузькому лиману — з Новоодеським, Вітовським(Жовтневим) районами та містом Миколаєвом. Відстань від Миколаєва — по шосейних дорогах — 2 км, залізницею — 15 км. Варварівський район був заснований 7 березня 1923 року . Район змінював свої обриси, то збільшувався, включаючи в себе Березанський, Очаківський, частину Веселинівського, то зменшувався до своїх звичайних меж. Крім Варварівської, Великокорениської та Ольшанської селищних він налічував то 9, то 14, то 17 сільських рад. Першим головою новоствореного району став Павло Семенович Ходченко. В роки війни район належить до румунської зони окупації та розділений між Очаківським та Березанським повітами Трансністрії. 

До історії ГО " ОКМР"Світовид"