Петрово-Солониха у кінці XVIII cтолітті
Перша мапа що показує нам поселення на місці села датується 1767 роком. Є польська карта, котру склав відомий італійський картограф Річчі Заноні у 1768 році. На ній ми можемо бачити поселення Сулунітсе (Solonitza), котре відповідає селу Петрово-Солониха та невелике укріплення Узун-Кіой, котре може відповідати нинішньому селу Кір`яківка.
Одна з перших згадок у письмових джерелах вперше згадується в атласі «Очаківська земля», як селище, засноване у 1791 р. Зокрема у атласі сказано таке: «Лощина Солонича или Язкой менше Коренихи, но также представляет довольно плодородную местность, что побудило козаков основать здесь деревню под названим Солонича. Здесь 32 семьи, сталько же домов и церковь».
В книзі Короленко П. П. «Предки кубанських казаков на Днестре» виданій у 1900 році знаходимо дещо розширені данні про згадані вище 32 сім`ї. На 30 листопада 1791 року в поселенні Чорноморських козаків числиться 32 двори. В них нараховується 91 чоловік та 83 жінки. У 1792 році кількість населення у поселенні трохи збільшилося і складало 95 чоловіків та 90 жінок. Крім цього в гирлі річки Солонихи розташовувалося два козацькі неводи. Перший козака Якима Уханя. В ньому нараховувалося 9 чоловіків та невід козака Івана Щурівського, в ньому нараховувалося всього 3 чоловіки.
А тепер скажемо кілька слів по Чорноморське козацьке військо, козаки котрого жили свого часу у Петрово-Солонисі. У війні 1789-1791 років у складі Російської армії брало участь створене 1783 року Військо вірних козаків перейменоване у 1788 в Чорноморське козацьке військо. За звитягу та хоробрість у ході бойових дій землі між Бугом та Дністром було надано Чорноморському козацтву. Воно перебувало на них до виходу указу від 20 лютого 1792 року, за яким окреслені землі приєднуються до складу Катеринославської губернії. Після чого козаків разом з сім’ями було переміщено на Кубань. Під час їх знаходження на окреслених землях, було засновано багато поселень серед яких: 25 слобід та безліч зимівники.
Залишитися згідно документів не побажав ніхто. Після переселення козаків, землі, котрі фактично залишалися напівпорожніми, було розпочато процес роздачі земель поміщикам.
Багато фактичної інформації про село Петрово-Солониха надає книга «Миколаївщина козацька» авторів О. Ковальової, О. Шарафанова та О. Добровольського (Миколаїв – Видавництво «Іліон», – 2017 р.). Зокрема у книзі повідомляється, що у селі знайдено дві невеличкі запорозькі гармати, які ставили на чайки під час морських походів. Ці гармати з роду отамана Чорноморського війська Сидора Білого через Рогань-Левицьких потрапили до Бредихина, а від нього в 1924 році до Миколаївського археологічного музею. Окрім цього у книзі подається вельми цікавий переказ про заснування Петрово-Солонихи. Записаний він був відомим українським істориком В. І. Стрельським від вчителя с. Солониха І. В. Курбатова. В свою чергу той чув його від солониського селянина Давида Курило, котрому в 1915 році було 92 роки:
«Батько Давида утік з Польщі. Їхали на волах і потрапили в кут, утворений вигином ріки Буг. Бігти більше не було куди та не було чого. Навкруги багата та щедра природа, і ніхто не турбував. Збудував батько Давида в глибокому яру собі курінь. Прожив декілька місяців і нікого, крім звірів і птаства, не зустрів він у цих місцях. Одного разу, вийшовши на берег Бейкуша, він побачив людину. Поява людини тут була рівнозначна появі страшного сильного звіра. Вона могла викликати лише страх. З хвилюванням вони йшли одне до одного, але підійшовши, поздоровалися за руським звичаєм і кинулися одне до одного в обійми.
Чоловік котрого зустрів батько Давида, був козаком. Жив він тут уже багато років. Він розповів, що знайшов батька Давида по куреню і по тому, що бачив, як дим курився із вогнища. З тої пори став козак називати батька Давида – Курило. Так виникло це найбільш розповсюджене в Солонисі прізвище. Курило спитав у козака, чи не зустрічав він кого-небудь ще, і козак відповів, що через дорогу, на березі Солонихи, живе ще один чоловік – Гарагуля, коли той прийшов сюди, він не пам’ятає».
Як бачимо, хоч постійність поселення і порушується через війни та політику царизму та все ж село Петрово-Солониха продовжує своє постійне існування. Зокрема воно зустрічається з дещо зміненими назвами на мапах 1799, 1800, 1804, 1806 та 1817 року.